руку, та і без того було видно. Крови тимчасом натекла ціла калюжа.
Нараз він завважав на її шиї шнурочок, шарпнув його, але шнурочок був міцний і не перервався; до того він ще намок в крови. Він попробував витягнути те, що висіло на нім із-за пазухи, та щось не пускало. В нетерпячці він замахнувся вже знов топором, щоб рубнути по шнурку, таки по тілі, але не посмів, і з трудом, замаргавши руки і топір, по двомінутній бабранині, розрізав шнурочок, не дотикаючись топором тіла, і зняв; він не помилився — мошонка. На шнурочку були два хрестики, кедровий і мідний, а кромі того емайльовий образок; і тут же враз з ними висіла невеличка шкіряна, затовщена мошонка з сталевою обвідкою і кільцем. Мошонка була дуже твердо набита; Раскольніков всунув її в кишеню, не оглядаючи, хрестики зложив старусі на грудь і, вхопивши сим разом і топір, метнувся назад в спальню.
Він спішив страшенно, ухопив ключі і знову почав возитися з ними. Але якось завсігди надаремне, не вкладувались вони в замки. Не те, щоб руки його вже так дрожали, лиш він заєдно помилявся; і бачить приміром що ключ не той, не підходить, а таки пхає. Аж ось він нагадав і порозумів, що сей великий ключ з зубчатою бородою, котрий тут таки теліпаєсь з иншими маленькими, доконче мусить бути зовсім не від комоди (як і перше вже йому на гадку приходило), а від якої-небудь скринки, і що в отсій то скринці може бути усе і заховане.
Він оставив комоду і зараз таки поліз під ліжко, знаючи, що скринки звичайно ставлять старухи під ліжками. Так і було: він побачив спору скринку, над аршин довгу, з випуклим віком, обиту червоним сафіяном з понабиваними по нім сталевими цвяхами. Зубчастий ключ якраз здався і отворив. Зверху, під білим простиралом, лежала заяча шубка, крита червоним сукном; під нею було шовкове одіння, відтак шаль, а далі в глибину, здавалось, лежало лиш саме дрантя. Перш всего він взявся було витирати о червоне сукно шубки свої замащені в крови руки.
— Червоне, ну а на червонім крови не знати, — прийшло йому між иншим у голову, однак зараз він опамятався: — Господи! Чи я з розуму сходжу? — подумав він в переляку.
Та лиш трохи він попорпався між отсим дрантям, аж ось із під шубки виховзнувся золотий годинник. Він взявся
