Так перележав він дуже довго. Лучалось, що він начеб і прокидався, і в отсі хвилі завважав, що вже давно ніч, а встати йому не приходило в голову. Наконець він запримітив, що вже ясний день. Він лежав на дивані горілиць, ще запаморочений від недавної безпамяти. До него різко долітали страшні, очайдушні зойки з вулиці, котрі однакож він в кожду ніч чував під своїм вікном в третій годині. Вони то і розбудили його тепер.
— А! ось вже із шинків пяниці виходять, — подумав він, — третя година, — і нараз підскочив мов би його зірвав хто з дивану. — Як! вже третя година!
Він сів на дивані, — і відразу усе пригадав! Відразу, в млі ока усе пригадав!
В першу хвилю вій думав, що зійде з розуму. Страшний холод обгорнув його; та холод був і від лихорадки, котра вже давно почалась у него во сні. Тепер ще нараз взяло його таке трясця, що зуби трохи не повипадали, і усе в нім так і ходити стало. Він отворив двері і почав слухати: в домі усе глубоко спало. З зачудованням оглядав він себе і усе довкола в кімнаті і не розумів: як се міг він вчера, увійшовши, не заперти дверий на скобель і кинутись на диван не тілько не роздягнувшись, але навіть в капелюсі: він сточився і тут же лежав на долівці, біля подушки.
— Колиб хто увійшов, що би він подумав? Що я пяний? але…
Він підбіг до вікна. Світла було доволі і він чим скорше став себе оглядати, цілого, від ніг до голови, усе своє одіння: чи нема слідів? Але так годі було: дрожачи від пропасниці, він став знимати з себе усе і знов оглядати скрізь. Він перебрав все, до послідної нитки, до послідного кусочка і, не довіряючи собі, повторив оглядини разів три. Та не було нічого, здається, ніяких слідів; тілько на тім місци, де штани здолу обтялись і висіли обшарпані, на отсих тороках оставались густі сліди запеклої крови. Він схопив свій склада-
