кався, що мало народу і що тут замітнійше, і хотів було повернути назад в переулок. Мимо того, що ледви з ніг не падав, він все таки зробив коло і прийшов домів з цілком другого боку.
Не при повній свідомости увійшов він і в ворота свого дому; по крайній мірі він вже пустився на сходи і що лиш тоді нагадав собі про топір. А тимчасом дожидала його дуже важна робота: положити його назад і по можности незамітно. Очевидно, він вже не в силі був розважити, що може бути о много ліпше було би йому зовсім не класти його, а підкинути його, хоч опісля, куди-небудь на чуже подвірє.
Та все пішло якось щасливо. Двері до двірницької кімнатки були зачинені, та не замкнені на ключ, значить: можна було догадуватись, що двірник дома. Але до такої степени вже він стратив спосібність застановитись над чим небудь, що підійшов просто до дверий і отворив їх. Колиб двірник запитав його: „чого вам треба?” він може бути так просто і подав би йому топір. Однакож двірника знов не було і він уложив топір на давне місце під лавою, навіть поліном прикрив, як передше.
Нікого, ні одної душі не стрітив він опісля до самої кімнати; двері до господині були зачинені. Увійшовши до своєї кімнати, він кинувся на диван так як був.
Він не спав, але і не памятався. Колиб хто увійшов тоді до його кімнати, він був би зараз таки зірвався і закричав. Шматки і уривки ріжних думок так і кишіли в його голові; однак він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг задержатись, навіть хоч силувався…
