ступили, кождий своїми сходами, оглядаючись на себе.
— Я його знаю, сказала Іродїяда, він зветь ся Фануіл і хоче побачити ся з Яокананом, котрого ти так необачно лишаєш живим.
Антипа відповів, що Яоканан може ще йому придати ся: його напади на Єрусалим кажуть иньшим Жидам тримати ся Ірода.
— Е, відказала вона — вони корять ся перед кождим володарем і не в станї сотворити свою власну державу. Але з такими як Яоканан, що підбуджує нарід надїями часів Неємії,[1] найлїпша полїтика — нищити їх.
Але тетрарх обставав, що з тим не було нїчого пильного. Небезпечність від Яоканана — се также! І він удавав, що сьмієть ся.
— Мовчи, відказала Іродїяда, й розповіла про свою поневірку під час як їздила під Ґалаад, зберати бальзам: „Люде скидали з себе одежу на березї річки; осторонь на горбку стояв чоловік і говорив до них. Він мав на бедрах верблюжу шкіру, а голова виглядала як львина. Скоро він мене побачив, він кинув на мене всї проклони пророків; його очі сьвітили ся, голос ревів, а рука підносила ся неначе зводила громи на мене. Втїкти було неможливо: колеса візка загрузли в пісок по оси, і я мусїла помалу заберати
