— Тож щож тут таке під нею?
— Нїчого — чоловік, вязень.
— Ану покажи, сказав Вітелїй.
Тетрарх не хотїв. Жиди пізнали б його секрет. Але його неохота відкрити ту плиту іритувала Вітелїя.
— Відбийте її, крикнув він лїкторам.
Манеї догадав ся, чого він хоче, й побачивши сокиру лїктора, подумав, що хочуть відрубати голову Яоканаму. Він спинив лїктора по першім його ударі по плитї, встромив між нею й каміннєм щось як гак і напруживши свої довгі худі руки, підняв накривку. Вона відпала. Всї здивували ся силї старого. Під сею плитою, підложеною деревом зі споду, було віко такоїж великости. Коли ударено по нїм пястуком, воно розчинило ся на дві половинки, і тодї показав ся отвір — велика яма, зі сходами без поручей. Нагнувши ся над її краєм, на сподї побачили щось неясне й страшне.
На землї лежала якась людська істота, покрита довгим волосєм, що мішало ся з волосєм зьвірячої шкіри на її спинї. Чоловік підняв ся; його чоло доторкнуло ся крат, що накривали сю яму; від часу до часу він зникав в глибинї печери.
Сонце миготїло на вершках тіяр, ручках мечів і нестерпно нагрівало камінні плити.
