окуне твоє тїло у твою власну кров, як вовну в ночви фарбяра! Він подре вас як нова борона! По горах розкидає він кавалки вашого тїла!…
Про чий напад отсе говорив він? Чи має се бути Вітелїй? Хиба Римляне могли б наробити такого спустошення! Плач почув ся наоколо: „Досить, досить! най він перестане!…“
Але він говорив далї ще голоснїше:
— Дїти будуть повзати в попілї коло трупів їх матерей. Люде в ночи, серед мечів, в небезпечности від ворожих списів шукатимуть кавалка хлїба. На площах, де вечерами розмовляли старі, розриватимуть трупи шакалї. Твої дївчата, ковтаючи сльози, заграють на цитрах на пиру чужоземця, і найвідважнїйші сини твої зігнуть спину, зранену важкими тягарами…
Люде згадували часи вигнання, всї катастрофи своєї істориї. Се був голос давнїх пророків. Яоканан кидав сї грізьби одну за одною, як би валив удари.
Але голос його стих, став гармонїйним і сьпівучим. Він став віщувати освободженнє; небо засяє, новонароджений з'явить ся в печері драконів, золото заступить місце глини, і пустиня зацвите як рожа.
