кликав її: „До мене, до мене!“ А та все крутила ся, тімпани греміли, юрба кричала. Тетрарх викрикав все голоснїйше: „До мене, до мене! Дістанеш Капернаум! Тіверіядську долину! мої замки! половину мого царства!
Сальомея кинула ся на руки, піднявши в гору пяти, перебігла так естраду, як якась велика комаха, і нагло спинила ся.
Їх хребет творив простий кут до потилицї. Кольорові шаравари, що покривали її ноги, поспадали на плечі й півкругом веселки окружали її фіґуру, на лікоть не доходячи до землї. Губи у неї були помальовані; брови дуже чорні; очі дивили ся майже страшно; кропельки пота на чолї здавали ся росою на білім марморі.
Вона мовчала. Всї переглядали ся.
На ґалєриї застукав хтось пальцями. Сальомея побігла туди, потім вернула ся й трошки шепетляво, з дитячою міною про говорила сї слова до Антипи:
— Я хочу, аби ти минї дав на тацї голову… Вона забула імя, але сьміючи ся додала: голову Яоканана!
Тетрарх упав на свою лавку, під вражіннєм сих слів.
Він був звязаний словом, і всї чекали його відповіди. Але, подумав він, смерть, віщована зьвіздами, спавши на кого иньшого,
