ним розуміннєм штуки, й своїм песимістичним сьвітоглядом, і артизмом, і тим об'єктивізмом супроти доброго й злого, який проповідав Фльобер.
Madame Bovary від разу зробила славу Фльоберу, до котрої — особливо в ширших кругах публики, дуже мало додала його пізнїйша, близько чвертьвікова лїтературна творчість. Коли для лїтературних кругів сей роман був певного рода революциєю, що відкривав нові горізонти лїтературній творчости, ставив нові вимоги й завдання, в широкій публїцї він здобув собі розголос наслїдком процесу, виточеного тодїшньою прокураториєю видавцям і авторови з причини неморальности романа і згіршення, яке він мовляв викликає в читачах. На нас, по романах Золя, Мопасана, Прево, не кажучи про порноґрафію лїтературної тандити, лише комічне вражіннє роблять ті вибрані прокураторією „неморальні“ місця романа, але в часах Наполєонського режіма було великим усьпіхом, коли адвокатам Фльобера удало ся оборонити його роман від засуду. Для лїтературних кругів се був тріумф над прокураторською цензурою; широка публїка кинулась на Боварі як на сензацийну річ, заборонений овоч, і Фльобер став славним від разу.
