Він пізнав старого вусатого вартівника, що стеріг князівського парку.
— Здорові були, Бантромію! — скрикнув радісно, підходячи до старого. — Що ж то, не пізнаєте мене? Я Іван, князівський візник, той, що його недавно прийняли.
— Той, що з князем заграницю поїхав? — спитав, дивуючися, Бантромій.
— Той самий.
— А який же дідько приніс тебе сюди? Чи може й князь приїхав?
— Ні, Бантромію, я сам приїхав, верхом на палиці.
— Ну, а князь? Де він? Що з ним?
— Не знаю.
— Не знаєш? Адже ж він не нині-завтра має тут бути.
— Так? А то чого?
— Як то чого? Хіба ж ти нічого не бачиш?
І він вийняв з кишені такий самий папір, як ті, що були поналіплювані скрізь на палацу.
— Бачити, я бачу, ще, Богу дякувати, не заступило мені очей. Але що значать ці цидули³⁵), бігме не знаю.
— Це, небоже, квитки, і вони значать, що нашому князеві з його князівства зосталося якраз стільки, що цей папір варт.
— А багато ж він варт?
Бантромій тільки посвистав, зімяв папір у
104
