жмені і зробив ним такий рух, що Іван, хоч і який неписьменний, відразу зрозумів його значіння.
— Он воно як! Ну, але що ж це за папір і що на нім написано?
— Написано на нім, небоже Іване, що від нині за тиждень має відбутися ліцитація³⁶) і продаж оцього палацу й парку і всіх князівських дібр тому, „хто да вєнци“³⁷).
— О, о, о! — дивувався Іван. — Так, як найпростішого хлопа.
— А що ж, небоже, право для всіх одне, і довг для всіх довгий, а віддай короткий.
— Ну, а є вже купці на ті маєтності?
— Го, го, чому ж би не було! Але кажуть, що ніхто нічого не дістане, бо барон, — там якась проста пявка людська за барона обібралася, — так той барон, кажуть, усе вже в кишені має. Навіть до ліцитації ніхто супроти нього не виступить. Цілий тиждень уже тут крутиться, запопадає в суді — ади, це він наш палац так казав обмаїти! Порядкує вже тут, як у своїм власнім. Усю двірню понаганяв, щоб не годувати дармоїдів, тільки мене одного лишив, як на памятку, та й то мабуть швидко прийдеться й мені на старі літа плентатися в світ заочі. Швидко тут, небоже, не буде чути людського слова.
— Так, барон тут є? — скрикнув Іван.
105
