— Дід бескидський? Той сам, про котрого казки на вечорницях розказують?
— Той сам.
— Про котрого говорять, що під землею живе й Довбушевих ⁵) скарбів пильнує?
— Той сам.
— А правда це, дідусю, що тих скарбів така сила, що й на двадцять чотири вози їх не забрав би?
— Далеко більше, небоже.
— А правда це, що ви на Чорногорі обернули догори дном той камінь, на котрім Довбуш викував хрест на знак, що під тим каменем є вхід до печери з його скарбами так, що тепер ніхто ані того каменя, ані того входу віднайти не може?
— Правда, синашу, правда, здвигався я погано при тій роботі, аж мені щось у крижах трісло так, що відтоді випростуватись не можу.
— Так вам треба! — скрикнув Іван. — Було не лакомитися на чужі скарби, котрі б, може, не одному бідоласі в пригоді стали.
Дід довгим, сумовитим поглядом зміряв Івана.
— Ей, сину, сину, — сказав, — яка ж ти ще дитина.
— Добре вам казати: дитина, — скрикнув обурений Іван. — А ось якби вам прийшлося так, як мені, на кожний кусник хліба, на кожну мізерну лахманину так тяжко гарувати та зно-
20
