Цю сторінку схвалено
ки дібралися до першого входу, то там я вже дам собі раду.
— То добре, ходімо! — сказав Іван.
Дід поступив пару кроків, але зараз же мусів сісти на пеньку.
— Ні, синку, — сказав, стогнучи, — не можу я йти. Ще раз мушу тебе просити за прислугу. Візьми мене на плечі, пронеси старого, не пожалуєш свойого труду.
Хоч і який був лінивий Іван, та цим разом він не дався довго просити і взяв Діда на плечі. Старий був легесенький, як перо так, що Іван майже не чув його тягару на собі і йшов зовсім свобідно.
— Ось туди, синашу, ось туди! — сказав Дід, показуючи Іванові зарослу, майже незапримітну лісову стежечку, що вела стрімко підгору і, бачилось, губилася в гущавині.
22
