Зразу ніс Іван Діда на плечах з охотою і не чув ніякого тягару. Стежка, зразу доволі невигідна, потім пішла по рівному, а далі скотилася вниз. Але як опісля прийшлось лізти знову підгору, як Іван кілька разів спіткнувся, як кілька букових галузок цвігнуло його по лиці, пробудилася його натура, і він почав воркотіти. Зразу стиха, але далі все голосніше.
— Що я дурень, цього хіба сліпий не побачить! А щоб тебе тристенний з такою коренюкою, мало чоловік не впав!.. Чи чорти мене підвели дряпатися десь-кудись на лису гору!… І по яку другу голову я властиво туди плентаюся?… — Такі і тим подібні уривані речення час-від-часу вилітали з його уст, при чім він раз-за-разом енергійно спльовував і зовсім не енергійно охав та постогнував.
Дід тимчасом сидів спокійно на його карку, звісивши йому обі ноги на груди, і бачилось, що зовсім не чув Іванового воркотання. Та все таки дивна річ: від хвилини, як Іван почав воркотати, почув він також на собі деякий тягар.
23
