Зразу незначний, але вміру того, як змагалася його неохота, збільшувався й тягар. Спочатку Іван мав таке почуття, що несе сокиру за ременем, пізніше — що має на плечах невеличку боклажку горілки, по якімсь часі — що двигає порядну вязанку дров. Рівночасно почало йому здаватися, що подорож його тягнеться щось дуже довго. Чув, що рясний піт його обливає і в грудях починає йому не ставати духу. Воркотання перемінилося в голосне нарікання:
— Ой, доле моя проклята! — бідкався Іван, важко ступаючи підгору по вистирчатих каменюках. — Коли ж ти перестанеш кепкувати надо мною? Думав чоловік, що собі капиночку відпочине в лісі, але де тобі! Підкусив мене нечистий витягнути той патичок і випустити оце старе страховище, а тепер на, маєш, неси його на плечах і чорт знає куди. Та й тяжкі ж ці порохнаві костомахи, Господи! Немов би мені цілу гору на плечі втелющив!
І справді, тягар на Іванових плечах робиться щораз тяжчий. Він чув, що ввесь під ним подається, що коліна під ним дилькотять, що в очах йому темніє, що млість на нього бє. Йому бачилось, що не встоїть довше, що мусить упасти. Хотів зупинитися, спочити, віддихнути, але якась невидима сила не тільки не позволяла йому впасти, але навіть не давала йому зупинитись на однім місці. Ішов та й ішов далі.
24
