— Діду, ей діду! — стогнав Іван, уже не на жарт омліваючи.
— А чого тобі, синашу? — запитав Дід.
— Який біс із тебе такий тяжезний?
— Я, синочку? — лагідно відказав Дід. — Сниться тобі, небоже. Куди вже мені по чотирнадцятилітній темниці та тягару набрати?
— Як то, сниться мені? — ледве сопучи, відказав Іван. — Але ж, Діду, адже я паду, ламаюся, гину під твоїм тягарем!
— Не бійся, рибонько, — спокійно відказав Дід. — Це тільки так тобі здається.
— Що це, ти ще кепкуєш із мене, старий костогризе? — силувався крикнути, але тільки пропищав Іван. — Ні, не хочу довше двигати тебе. Злізай!
— Іди, йди, душенько! — з незворушеним спокоєм сказав Дід. І Йван справді йшов, хоч і як не хотів, хоч і як страшенно ослаб. Він дряпався все підгору та підгору, а й гора та тепер видалась йому безконечно високою та стрімкою.
— Але я не хочу йти! Не хочу тебе двигати! — пищав Іван. — У мене легке розірветься з натуги!
— Ні, не бійся, не розірветься, — потішав його Дід.
— Але я не хочу! Не хочу! Чорте, злізай з мене! — просив і лютився Іван.
25
