Коли Віюк віддалився, Дід обернувся до Івана.
— Ну, що ж, синашу, пора тобі додому. Скажи ж мені, чим можу тобі віддячитись?
Іван стояв, мнучи шапку в руці, і не казав нічого. Дід довго, прошибаючим поглядом дивився на нього, а далі сказав:
— Слухай, Іване! Чув я твої нарікання на нещасну долю, на тяжку неволю, що її терпиш. Ти увільнив мене з неволі, то справедливість наказує, щоб і я тебе увільнив із твоєї неволі. Так скажи ж мені, чого би ти найбільше бажав собі в життю?
Іван усміхнувся широко, показавши два ряди білих здорових зубів.
— А чого ж, Дідусю, можу я іншого бажати, як не того, чого бажає кожний бідний чоловік? Щоб я не був бідний, щоб не мусів турбуватися тим, що буду завтра їсти, в що одягнусь, де спати буду? Щоб я міг хоч на хвилину відпочити собі від тої тяжкої ненастанної праці.
34
