— Так тобі дуже праця докучила?
— Ой, дідусю, так докучила, так докучила, що й сказати не можу. Ненавиджу її цілою душею. Бо й за що ж маю її любити? Гляньте на мої руки, на мої ноги, на мої плечі. Майже відколи на світ народився, працюю, гарую, як худобина, а що маю з тої праці?
Дід задумався.
— Тяжке твоє положення, синашу, і я справді не знаю, чим тобі найліпше допомогти. Дав би я тобі грошей, у мене того добра багато, та ти знаєш, небоже, гріш як вода, не кожний зуміє вдержати його в жмені. Гріш до грошей іде, то швидко різні людці, хрищені й нехрищені, довели б тебе до такого самого стану, в якім тепер находишся.
— Ну… але… може б я… прецінь… якось… — пробубонів Іван, чухаючися в тімя.
— Ні, хлопче, ні! — відказав Дід. — Ти б тільки розпився, розпустився, і на тім кінець. Не тільки грошей при собі не вдержав, але й сам би пропав, знаю це добре. А я не хочу, небоже, щоб ти мене потім проклинав.
— Направду, що не буду! — поспішно крикнув Іван.
Усміхнувся Дід добродушно на той викрик, але зараз зробився знову поважний.
— Ти, хлопче, не думай, що я жалую для тебе золота. Гляди ось тут, — і дід показав
35
