Перше, що йому ясно стало в памяті, була сокира й дрова.
— От коби то, — подумав собі Іван, — заки я прийду на місце, моя сокира була така мудра й сама дров нарубала, а господар щоб збожеволів та з возом по ті дрова сюди виїхав, оце було б гарно.
В тій хвилині Іван почув справді в лісі страшенний стукіт та тріскіт, немов би сто сокир нараз пустилося рубати сухе галуззя. Майже рівночасно почув також гуркіт воза, що їхав по нерівній лісовій дорожці. Поки дійшов до свойого місця, вже господар кінчав накладати на віз сухі гиляки. Набір був величезний і господар дуже вдоволений.
— Добре ти зробив, небоже, — мовив він до Івана, — що ти так розпорядився. Тількищо ми скінчили в полі свою роботу, коли оце прибіг той хлопчик, що ти його післав. „Нанашку, — каже, — Іван казав, щоб ви зараз їхали до лісу. Він дров наладив гук, а лісничий по обіді поїхав до міста і через помилку лишив рогачку отворену“. Ну, але ж ти, небоже, мусів звиватися, коли ти за півгодини зміг назбирати й нарубати таку величезну купу сухарини. Таж цього б іншим разом і два хлопи за цілий день не наладили! Я й не думав ніколи, що ти такий робітник. Знаєш, цих дров нам вистарчить до самої глухої осени.
39
