Іван слухав цієї похвали і хоч їй не дивувався, бо знав, як воно все склалося, то всетаки робилося йому якось трохи стидно. Тому то кинувся допомагати господареві складати дрова на віз, але де там! Все, чого тільки доторкнувся, летіло і рвалося йому з рук і укладалося само на те місце, де було треба, укладалося далеко ліпше й щільніше, ніж би це зумів був зробити сам Іван. Хотів бодай допомогти господареві обвязати наладований віз залізним ланцюгом, щоб набір добре держався, але й ланцюга не міг дотулитися — той тільки мигнув, дзоркнув, віз затріщав і вже був обвязаний і обтягнений так, немов би його тягло десять хлопів. Віз був готовий. Господар уже запрягав коні. Рушили.
— Ой, Іване, — скрикнув переляканий господар, глипнувши збоку на величезну фіру дерева, супроти якої мізерні хлопські коненята виглядали достоту, мов миші, — що ж це ми наробили! Такого тягару ми й з місця не рушимо. Попсуємо коні! Де ж вони зможуть дотягти такий величезний тягар, та й ще горі горбом!
— Ей, не бійтеся! — сказав Іван. — Порятуємо їх, якось то піде.
І приступивши до воза, він узявся рукою за люшню. Коні, що перед тим ледве з місця
40
