Іван відразу поставити себе на якімось вищім, незалежнім становищі, і не дізнав ані одної з тих прикростей, яких годі устерегтися кожному сільському простакові, котрий попаде на службу в панськім дворі, і яких колись, служачи у свого дідича, він назнався аж донехочу.
Тепер було зовсім не те. Все забавляло, тішило й радувало Івана. Забавляла його візницька служба, а особливо часті проїзди по многолюдних містових вулицях, поміж рядами проходячого, гарно повбираного панства, поперед пишні склепові вистави або здовж тінистих спацерових алей князівського величезного парку. Тішили його прекрасні коні, піддані його безпосередній опіці. Коней він віддавна любив, але таких гарних, добрих і розумних він ще ніколи не мав під своєю рукою. Тож і не диво, що полюбив їх найбільше з усього того, що найшов у княжім дворі; доглядав і беріг їх, як себе самого, розмовляв з ними і пестив їх, як своїх дітей. Не диво, що й вони від першої хвилини привязалися до нього, як діти. Вдоволений був Іван і з князя, що хоч не сипав грішми й навіть на страву слугам скупенько давав — про „трінґельди“¹¹) очевидно не було й бесіди — то всетаки обходився з ними по-людськи, а для Івана був якось незвичайно ласкавий. Щоправда, лакеї нишком називали князя марнотравником і банкротом, якого лихварі
49
