рашки. Вони становлять неначе частину самої елементарної сили тої землі і майже не лишають по собі ані крихти того, що називаємо історією. Живуть, щоб працювати, а працюють, щоб із голоду не вмерти — ось і все. І так раз-у-раз; із покоління в покоління, без ніякої зміни, без ніякої полегші, без ніякого — сказати можна — поступу. Та проте було щось таке, що відрізняло Івана з-поміж сірої хлопської маси, а це було власне його лінивство. На лихо йому, лінивство це не могло проявлятися в ділах, а то з двох причин. Раз тому, що Іван був мужик, а мужик, хочби й найлінивіший, звичайно мусить десять разів більше робити, ніж найробучіший „інтеліґент“. А подруге, доля, немов наперекір його вродженому лінивству, чисто на сміх та на глум, зробила його наймитом, бідолахою без поля і рілі, без хати й роду. Виріс між чужими, поштуркуваний, занедбуваний і кривджений, служив за харч і одежу, — от тим-то й звичайний тягар хлопського життя пригнітав його з подвійною силою.
„Найнявся — продався“, каже приповідка, а що ж би то був за господар, котрий би, купивши таку цінну річ, якою є людська сила робоча, не старався визискати її якнайосновніше з усіх боків, до останньої краплини?
От тому то лінивство Івана Лінюха не могло проявлятися на ділі, то значить тим, щоб
6
