ця, яке поблідло-поблідло, а на очах у неї закрутилися сльози.
— Грубіян! — шепнула й відвернулася, щоб іти назад до покоїв.
Івана немов би хто кліщами стис за серце.
— Ну, нехай паннунця сідають, — сказав лагіднішим голосом. — Поїдемо вже, коли паннунця хочуть.
— Я не хочу! Не поїду! — відрізала Ніна і, не глянувши навіть на нього, пішла до покою.
— Ото я дурний, як чобіт, — воркотів сам до себе Іван, сидячи знов з люлькою в зубах на лавочці (коні й фаєтон уже давно стояли на своїх місцях).
— Непотрібно я вирвався. Ще собі подумає, що й я хочу користати з їх загального клопоту, щоб її збитки робити. Фе, Іване, це негарно, дуже негарно!
І думав-передумував, що йому далі робити? Чи допомогти князеві, чи покинути його? Та не видумавши нічого путнього, він махнув рукою і сказав сам до себе:
— Агій, та ще жидівська школа¹⁸) не валиться! Почекаємо, що дальше буде.
72
