Чорт їх по голосі пізнає, коли обі пищать, як кітки. Але почекай лишень ти, вивірко!
Воркотячи, він пішов до стайні, де коні були вже вичищені, фаєтон приготований, упряж блищалася, мов дзеркало. Заки Іван наблизився до дверей, уже фаєтон був запряжений.
В тій хвилині з віллі вибігла панна Ніна, румяна, свіжа, в моднім спацеровім строю.
— Там папа з тими своїми вірителями марудить, — щебетала вона напів сама до себе, напів до Івана. — Що я маю слухати їх нудного балакання? Краще переїхатися до ліска.
І стала перед фаєтоном, дожидаючи, щоб Іван допоміг їй усісти, але навіть не дивлячися на нього.
— Я з паннунцею не поїду, — сказав рішуче Іван.
— Не поїдеш? А то чому?
— Бо я поганий, ведмідь, а паннунці треба джокея.
— Що? що? що? — лепотіла панна Ніна. Її личко спалахнуло живим румянцем, не знати, чи з гніву, чи може зі стиду.
— Нехай собі паннунця шукають джокея, а я не поїду, — повторив Іван.
Панна Ніна ще хвилину вдивлялася в нього якимись не то зачудуваними, не то безконечно жалібними очима. Румянець звільна щез з її ли-
