І лестячися до батька, мов кіточка, вона пішла з ним у покої.
Іван почув правдиву ненависть до тої сороки, що, здавалося, не мала ніякісінького розуміння про Божий світ і про клопоти життя. То й справді, він почував якусь таємну радість, коли одного дня вірителі, довідавшися про приїзд князя і давши йому трохи віддихнути, цілою ватагою облягли князівську віллю і один за одним почали достукуватися до покоїв.
— Хотів я допомогти їм, — думав собі Іван. — Але, коли це такі легкодухи, то нехай самі собі радять, як зуміють. Навіть пальцем для них не рушу, он що!
І сів собі на лавці під стіною віллі, курячи люльку і не думаючи ні про що більше, як це звик чинити в неділю сполудня, коли ще служив у селі й коли для нього наставала хоч коротка хвилина відпочинку.
— Іване! — роздався нараз сріблистий голосок з галерїї тут же над його головою.
— Слухаю! — сказав Іван.
— Будь такий добрий, запряжи пару гнідих до фаєтону!
Легкий шелест сукні свідчив, що властителька того голосу сквапно віддалилася.
— Котра б то могла бути, стара чи молода? — думав Іван, що не міг бачити її лиця. —
70
