ленькі! — скрикувала вона, плещучи коней по хребтах та мордах своєю дрібною, майже дитячою рукою.
— Тепер я буду могти виїжджати на корсо, правда, папочко?
— Ну, так, розуміється! — буркнув князь.
— Тільки ти мусиш купити мені кабріолетик гарнесенький-гарнесенький. Купиш, папочко?
— Ей, ти, щебетушко моя! — сумовито сказав князь. — Чого б я для тебе не купив! Та тільки бачиш…
— Е, що там бачити! Купиш, купиш, купиш! — приговорювала дівчина, скачучи довкола батька і гладячи його попід бороду. — Ах, як то буде чудесно!
А потім додала, приймаючи нараз поважний а навіть трохи затурбований вид:
— А візник? Чи це той візник, якого ти, папо, з краю привіз? — спитала, показуючи на Івана, що стояв перед нею, держачи коні.
— Той самий, Ніночко.
— Який поганий!
— Поганий, дитино? Чому поганий?
— Правдивий ведмідь. Куди я з ним покажуся?
— То можемо його відправити, — сказав князь.
— Відправ, папочко. Приймемо джокея такого, що й услужити потрафить.
69
