при золотім ланцюгу, вбраний так, що думав би чоловік: князь якийсь! А тут за хвилину ясна пані дзвонить і каже того пана брати за плечі та й викидати.
З таких і подібних розмов Іван довідався, що княгиня з тяжкою бідою встигла зацитькати вірителів, щоб ждати аж до приїзду князя і що, значить, тепер, ледве то невидно, вони спадуть сюди, мов круки, а коли князівських грошей не стане, то треба надіятися великої біди.
Іван зразу сам собі не міг вияснити, чому всі ці розмови дотикали його так боляче, немов би то річ ішла про його власну родину. Що привязувало його до князя? Нічогісінько. Не подобалася йому й княгиня таки від першого погляду. Була це висока, випростувана, горда пані, яка досі ані разу навіть не зволила зирнути на нього і загалом з прислугою обходилася як з худобою або з бездушними меблями. А княжна? Іван зразу якось не запримітив її. Була це невеличка, дрібненька осібка з круглою, як яблучко, головкою, капиночку задертим носиком і чорними, цікавими оченятами, безмірно рухлива й щебетлива, вічно зайнята собою, своєю туалетою, своїми канарками, своїми обожателями. Іван побачив її аж кілька день по своїм приїзді, коли прийшла оглядати четверню, що приїхала з краю.
— Ах, які ж вони гарні! Ах, які ж вони ми-
68
