Цю сторінку схвалено
— 87 —
XIII.
Ревів, стогнав від бурі бір,
Немов голодний, лютий звір,
І чорним гиллєм мов руками
Махав у вітрі, бивсь і хріп,
Коли понурими купками
Вїздили ми під темний стріп.
Як дивно, лячно якось стало
Усїм в тій хвили, наче ми
В якийсь заклятий світ вїздили,
У царство сумерку й зими,
З якого вже по вік не мали
Вернуть живими, як з тюрми.
Як дивно, лячно залунали
Удари наших топорів,
У звори, дебри відгук слали,
Немов тим відгуком скликали
Громади відьм та упирів.
А кождий знав, що нинї свято,
І що той святотатський гук
Хто зна яких і як богато
На світ накличе бід та мук.
Та ба, не час було вагать ся,
Коли нї думать нї вертать ся
Сїпаки панські не дають.
І ми самі, щоб заглушити
У собі страх, давай трощити,
