Що аж тріски мов град падуть.
Рубаєм зуби закусивши,
Мов дерева ті — найздрадливші
У світї наші вороги.
Ті стяте дерево корують,
Ті ріжуть пилами, чвертують,
Кладуть у стоси і в стоги.
Попови ж панські посїпаки
Велїли тягати гиляки
На купу з парубками враз.
„Хиба ж старий до того здалий?
„Бог ж вами!” — люди закричали, —
Хиба нема сумлїня в вас?
Глядїть, він ледво робить кроки,
А тут пнї, ломи, снїг глубокий,
Тут сил потрібно не таких!”
„Мовчать!” — атаман крикнув. — „Голя!
Ми робим так, як панська воля!
Тягнїть, єґомость!”
Люд затих,
І мовчки, в лютости понурій
Під лїса шум і стогін бурі
Кипить робота лїсова.
Та бачимо, як панські слуги
Сміють ся нишком, як з натуги
Наш піп старенький умлїва
На купу тягнучи дрова.
Сміють ся кляті, не зважають
