Я-ж вашу вірність трібував,
Неначе сина батько щирий,
А вас мов біс опанував
Від разу рвать ся до сокири!
Я-ж, дурнї, тілько жартував!”
Мовчали всї, мов чорна хмара,
і поспускали очи в низ.
А пан: „Самі ви завзялись
На власну шкоду! Мов отара
На слїпо в пропасть ви прете!
Чому? Я можу вам сказати:
Вам тут погані супостати
Наговорили, мов святе,
Що швидко волю вам дарують,
Данини й панщину скасують.
А що, не правда? Ну, скажіть!”
Народ мовчав. „Ну, ну, мовчіть!
Я знаю все. На жаль великий
Гадючі, хитрі ті язики
Одно забули вам сказать:
Як на ту волю заслужити?
Так отже я скажу вам се:
Той тілько варт на волї жити,
Хто над собою й гнет знесе.
От я й задумав стрібувати,
Чи варті би свободи ви?
Хотїв собі зажартувати,
І бачу, що ще довго ждати
