Нас перед хвилею, остив,
І якось так самі від себе
Ми застидались, мов би нас
На крадїжи усїх спіймали.
І наче на коменду враз
Ми сокири в низ поспукали.
А пан усміхнений, гордий
Війшов спокійно в середину,
З погордою очима кинув
На слуг. З них кождий ще блїдий
Тремтячи мнявсь з ноги на ногу
І силувавсь здавить трівогу,
У дусї дякуючи Богу,
Що спас його від рук людий.
А пан сміє ся з них і кпить ся:
„Ну, що, панове — каже він, —
Навчили вас хлопи молить ся?
А щирий знать був ваш поклін!
Ну, гарно, гарно, се нїчого
Не шкодить вам! А пану Богу
Молитва всюди мила є,
Як тілько в скрусї і любови
(Слова ті з притиском промовив)
Хто Богу дух свій віддає”.
Мовчали слуги, мов закляті,
А пан звернув ся вже до нас:
„А дурнї, дурнї, дурнї з вас!
Ще більше дурнї, ніж завзяті!
