Що чудовий обіцяний край,
Що смараґди й сафіри
Вже ось-ось за горою блистять, —
З них нїхто не йме віри.
Сорок лїт говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок лїт сафіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-мо́рґана злудна.
І зневірив ся люд і сказав:
„Набрехали пророки!
У пустинї нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?“
І покинули ждать і бажать
І десь рвать ся в простори,
Слать гонцїв і самим визирать
Поза ржавії гори.
