малощо не до смерти приходилося, заки доліз до Іцкового помешкання. Його добродушний опікун і ніс його на руках, і провадив, — радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно вночі вони дочапали до цілі, і Герман, скоро допав лавки, повалився і заснув, мов убитий.
Губичі — досить велике село, розложене здовж річки Тисьмениці, на половині дороги між Бориславом і Дрогобичем. На північ від села підоймається високо догори споховаста площа, а на полудне ще вищі горбки переходять у другу високу площу, на якій пишно красується невеличкий чотирикутній, дубовий ліс Тептюж. Само село розсілося на низькій рівнині, широкій на яких тисячу кроків, що тягнеться від бориславського підгір'я геть-геть долі Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться з великою дністровою долиною. Околиця Губич відзначається тою, властивою підгірським околицям красотою, якій рівної не подиблеш деінде. Не побачиш тут ані гострих шпилів височенних Бескидів, ані голих пошарпаних скал Чорногори, ані стрімких, вимулистих урвищ задністрянських гір. Тут краєвид у дивній гармонії показує вам і чаруючу привабливість, і різнородність гірської околиці, і розгонисту ширину та одностайність подільських околиць. Мила, не велична і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтість барв, предметів, комбінацій; риси все круглі, лагідні, гармонійні; ріки невеличкі, прудкі, чисті; повітря здорове, як у горах, але без тої гірської різкости, що іноді стає прикрою, а при тім усім широкий вид на далекі, легко хвилюючі рівнини, на сотні нив, перелісків та людських осель, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахівницею…
Життя Германа пішло тепер дійсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсім сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед усяким „зі своєї віри“. З „гоями“ він поводився, як кождий інший, — сварив і ганьбив одних дошкульними словами, підлизувався іншим, шахрував і ошукував кождого, де й як міг, не роблячи собі з того зовсім ніякої важности. Взагалі тут Герман перший раз пізнав, що то за народ ті „гої“, і його хлоп'ячий розум швидко покмітив, що в кождого з „жидівської віри“, так сказати, двоє облич: одне, що обертається до християнина, у всіх однакове: гризьке, насмішливе, грізне або хитре, а друге, що обертається до своєї віри, і те обличчя нічим не різниться від облич інших людей, значить, буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцика те „своє“ лице було дійсно щире і ласкаве,
