струже дещо та веде сам з собою всілякі розмови, немов це він онучкар, а до нього приходять баби і торгуються з ним.
Але ось вони з'їжджають з гори. За ними схопився туман куряви, перед ними зеленіють верби, вишні; сріблиться річка між хатами, граються діти на вигоні, бродить худоба по оборах: село. Герман схоплюється, щоби отворити лісу, і швидко запирає її, коли візок проїхав, та біжить за ним, бо вже чує гавкання довкола, вже з присп посхапувалися пси і біжать громадою привітати гостя. Непривичний стрій, ще непривичніший візок побуджує їх до лютої завзятости, а скільки раз Іцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: „Міняй онуці, міняй!“ — то пси аж заливаються, аж землю рвуть під ногами з превеликої лютости. Вони гурмою біжать довкола візка: деякі брешуть на конячку, що хитає головою на всі боки, немов розкланюється добрим знайомим, а як котрий пес надто вже до неї наскакує, форкне і підійме голову догори, та й далі. Інші взяли на око онучкаря, — біжать попри віз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германові робить превелику втіху ота безсильна лютість псів, він дразнить їх прутом і голосом та регочеться до розпуку, коли який сміліший зведеться на задні лапи, щоб скочити на віз, — віз тимчасом побіжить дальше, а бідний псисько аж перекарбуляється з розмаху в поросі.
Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамір, крик, біганина… Баби, хлопці, діти, — все біжить навпроцапи́ на вулицю, доганяє міняйла. Але міняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: „Жиде, жиде, а зажди но!“ Він бачить, що їх ще мало, їде далі, де на містках та по оборах піджидають інші, і ще раз затягає своє протяжне:
— Міняй онуці, міняй!
Аж тепер він зупиняє коняку, кидає їй кулак сіна і обертається назад, щоб видобути скриньку з усіляким добром, за яке промінюють селяни платянки.
От тут зачинається життя, рухливе, говірке, веселе! Тут і для Германа робота. Охочих до мінянки купа велика: одні відходять, другі надбігають, — Іцкові годі всіх заспокоїти. Герман і воза пильнує і сам дещо торгує, — на нього Іцик здав сільських дітей, від котрих найтяжче обігнатися, а найлегче одурити. Герман ще й тепер з усміхом згадує, як то він шпарко увивався між сільськими хлопцями, як швидко відправляв їх, як зручно вмів підсунути кождому те, чого той хотів, або й настирити те, чого й зовсім не хотів, і брав від нього шматянок утроє більше, як вартий товар.
