І скільки то було сварів, криків, проклять та реготу на тих сільських вигонах! Особливо з жіноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з другою і не вступиться: дай їй тото, або тото за стільки онуч! Але тут Іцик був уже зовсім не той, що дома: упреться й собі, і насварить на бабу, і споганить їй усю родину, і таки поставить на своїм.
Довго тягнуться торги та передирки. Іцик поволеньки підганяє коняку горі селом, усе в супроводі цілої гурми сільських хлоп'ят та дівчат, у котрих нема платянок, і котрим зависливо дивитися на ножики, перстені та скиндячки, що понамінювали інші. Вони слідкують за міняйлом здалека, коли він стане, стають і собі ж купкою збоку; іноді їх потручують ті щасливі, що мають з чим іти на торг, а вони стоять німо і лише голодними очима пасуть кождий рух у тій метушні. Коли з купи залунає регіт, вони й собі ж усміхаються якось несвідомо, а коли відти градом сиплеться лайка та голосні пересвари, вони так само мимоволі бліднуть і зціплюють розняті досі уста. Германові нераз якось ніби моторошно, а ніби й жаль робилося тих вічно голодних, брудних, тихих і сумовитих сільських дітей, і коли торг був добрий, він випрошував у Іцка жменю цукерків або пару обарінків, кликав дітей до себе і обділював їх цими ласощами. Вони наближалися несміло, брали незручно і відходили не дякуючи, мов іще дужще заклопотані тим несподіваним добродійством з боку жида, і потім знов ставали збоку і слідили його очима так само, як і перед тим.
Поволі їдучи горі селом, візок чимраз то більше наповнюється платянками, — Іцик поглядає на наскидані копиці і засукує руки, — знає, що швидко набереться в нього сотнар, і буде можна везти до ліверанта в Дрогобичі. Та ось вони серед села, біля широкої, мурованої корчми. Іцик звертає коняку на брудне, просторе подвір'я. Арендар Мошко його знайомий. Тут він пообідає, розуміється, за гроші печених бараболь і молодої цибульки, і побалакає „зі своєю вірою“, — тут і конину попасе, і онучки в коморі зложить зачас, бо йому не вигідно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидіти в тіснім ванькирі, заваленім трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидівських бахурів та уриваної бесіди двох селян, що широко розсілися в корчмі на лавці, випили по півкватирці, люльки позапікали та, пикаючи час-від-часу, перекидаються кількома словами. І Германові добре та любо побігати надворі з арендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якій мураві.
