Сонце саме вополудні. Горячо, аж душно. Комарі та овадня докучають Іцковому коневі, що дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свіжу траву, якої йому докинули арендарові хлопці. Дітям жаль коня, — вони беруться обганяти його від овадів, а коли їм це навкучиться, поналамують зеленої, широколистої вербини і обтичуть нею коня для якого-такого захисту.
Сонце хилиться сполудня. Іцик відпочив, покріпився, напоїв коня, шмати позносив до арендарської комори і зложив до свого таки мішка, що там стоїть лише про таку потребу. Пора в дорогу! Порожній візок легко котиться і туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня і знов затягає своє:
— Міняй онуці, міняй!
Починаються давні сцени, торги, крики, біганина, — і знов міняйлів візок їде, немов у параді, наповняючися поволі платянками. Вже сонце геть-геть похилилося, заки Іцик зміг покінчити з бабами, — ось і селу кінець. Знов біжить Герман відпирати лісу, — тим разом вони виїздять тихо, пси втихомирились давно. Їм знов приходиться їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко, глинистою дорогою. Але дорога суха, візок теркотить по груддю, — Іцик швидко поганяє, бо на вечір їм треба стати в другім селі, у знайомого орендаря на ніч.
— Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у! — покрикує раз-по-разу Іцик і знов зачинає мурликати під носом протяжну пісеньку: „Finsterer Bałygułeh!“.
І далі, далі, далі! З села до села, згори вдолину, через річку, горі горбками, посеред піль, поперек лісів тягнеться повільно їх туркітливий візок, розлягається загублений у зелені проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, — вічна, ненаглядна, супокійна краса пречудового Підгір'я…
Споминки уколисували Германа. Він чув, як у нутрі його немов таяв якийсь давній, довголітній холод. Цілі роки він носив його в собі, — цілі роки, відколи оженився, — він чув, що якась судорога зціпила його грудь і притупила в нім всяке людське чуття. Тепер йому немов поступило. Чи так живо йому нагадався супокій безжурний, теплі дні та тихі вечери онучкарського життя. Але полегша тривала недовго. Швидко щось, ніби густа паморока, почало залягати його
