чезних ям, розпалюючи тонкі дротяні линви, навинені на корбах, заламуючись і мигтячи всіми барвами веселки на калюжках та потічках, що їх стухла болотниста вода покрита була зверху густою, пливкою нафтою. Ясне, погідне небо горіло над горючим Бориславом і виглядало так само сіро, як ціла зруйнована околиця. Вітер ані разу не ворухнув повітрям, не повійнув холодом, не розсіяв важкого густого сопуху, що, виходячи з ям, з глини, з потоків, з брудних магазинів, залягав хмарою над Бориславом, запирав дух у грудях. А ще й гори, обрубані з ліса, покриті голими пеньками, що стирчали, або зовсім вигорілими шутроватими та каменястими галявами, доповнювали враження того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягалися і зливалися в один безмірний гамір, що заповнював усі закамарки Борислава, — тепер змовкли.
Якась сонна мертвота залягала довкола. Тільки ріпники в своїх зароплених сорочках, самі зароплені по очі, ліниво поверталися коло ям, крутячи корбами, та теслі цюкали одностайно своїми топорами о дерево, мов великі жовни. Всякий рух, який видно було довкола, — всякий голос, який можна було вчути, — все нагадувало радше повільний, сонливий рух та туркіт величезної машини, тільки що колеса, зубці, загачки та шруби тої машини були живі люди з тілом і кров'ю. Думка, не находячи нічого принадного ні поверх землі, ані над землею, мимоволі ниряла в ту темну, страшну глибінь, де тепер, у тій самій хвилині, мучаться, працюють, риють тисячі людей, де кипить робота, оживає або завмирає надія, бореться життя зі смертю, бореться чоловік з природою. Скільки сумних зітхань, тривожних думок, гарячих молитов, п'яних викриків розлягається всередині землі, — але наверх не видобувається ніщо, крім задушливого сопуху, все пожирає земля, глибінь, пітьма, мов той старосвітський божок власні діти. А сонце горить на небі, мов розпечена залізна куля, і, бачиться, навмисне силується якнайшвидше висушити всю силу, всі живі соки в тих чорних послаблих ріпників і в тих голих, обнищених з лісів, тільки беззубими чорними пеньками наїжених горах.
Герман Ґольдкремер не міг нині по обіді й на хвилину заснути, так зворушили і збентежили його різні враження нинішнього дня. Він вийшов зі свого помешкання і пішов на Новий Світ, де було найбільше і найбагатіших його ям. По дорозі минав він багато чужих закопів, але й не обзирався на них, силувався навіть нічого не видіти, нічим не займатися, бо чув, як усяка, хоть і найзвичайніша річ, див-
