— Ну, то добре, — проворкотав Герман і пішов до світлиці, де находилася каса, і де мала відбуватися виплата.
Була не простора, по-просту уладжена і майже зовсім не пристроєна світлиця. Насередині стояв сильний дубовий стіл, попри стіни лавки, коло стола пара крісел, а в куті залізна вертгаймівська каса. Герман казав собі сюди знести свої рахункові книжки і поволі перебирав у них, виписував якісь числа на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж і повперек світлиці, воркотячи та рахуючи під носом, і знов брався до книжок та до пера.
Смерклося. Надійшов вірник, і за ним лавою привалили робітники. Всі нині говорили багато, шум і гамір хвилею влився до тихої хати. Вірник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Він нині також був розмовний і веселий. Це був чоловік, відмолоду вихований на чужій ласці, відмолоду прибиваний і давлений, ввесь свій вік прожив чужою волею, в нього не було ні своєї думки, ні навіть (бодай на око) своєї втіхи та своєї жури. Щастя його пана тішило його, як його власне, хоч ця втіха не випливала з якогось-там прив'язання або з якоїсь любови до Германа. Герман не був йому ні свояком, ні добродієм, ні нічим, — він платив йому за надзорування так само скупо, як іншим за роботу, а вірник відчував це дуже добре і при нагоді не міг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всім цім він тішився його нинішнім щастям, не роздумуючи, чому і защо. Це вже стало йому другою натурою.
— Матію, Матію! — кликнув вірник, підхиливши двері, що вели до сіней, — Матію! Ходи но сюди, пан кличуть! А швидко!
Матій, старий ріпник, був нині важна особа між ріпниками. Ціла їх юрба, стоячи в сінях і ждучи, поки покличуть за чергою до виплати, обступила його і Митра, слухаючи їх оповідання про небіжчика Івана Півторака, що його кості нині видобуто.
— Говоріт собі, що хочете, — кінчив він свою бесіду і, сидячи на порозі, пикав файчину на короткім цибусі, — говоріт, що хочете, а я кажу все све, що бідному Іванови хтось прислужився!.. Як м'я ту видите! Гунцвот не моє ім'я, що хтось єго пхнув у яму, або й ще щось гіршого.
— Ей, що ви говорите, — загули довкола ріпники, — як то може бути!
— Я вже знаю, що говорю, — відповів Матій, сплюнувши. — Моє слово чень не песій голос!
