— Та я…, — почав непевним уже голосом Матій, — я… би пану сказав ще пару слів… ні, брешу, я хтів би дещо розпитати, але…
— Ну, питай, що там таке, чому не говориш?…
Матій не відповідав, тільки дивився на вірника. Герман порозумів, що Матій хоче з ним говорити в чотири очі.
— Geh nur а bissel weg[1], — сказав він до Мошка, не дивлячися на нього.
Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й настільки сили — кроку зробити. Зміненим голосом він промимрив:
— A… a… ber warrrum kann er… auch soj… soj… soj… nischt?…[2]
Герман напруго́ озирнувся, зачувши його здавлений, уриваний голос. Що сталося з Мошком? Що значить ота його смертельна блідість, та дрож, те збентеження? Герман сидів, як укопаний, і дивувався.
— Ja, aber was is dir? Bist du krank?[3]
— O, jo… jo… jo… hob mich erkält.... tet[4], — пролепетів вірник, забуваючи про нинішню цілоденну сцену.
— Erkältet? — замітив спроволока Герман, — so? No, no, geh und schlaf dich aus![5]
— Abe… be… ber bitte, ich ko… ko… konn noch… vielleicht… wozu bro… brouch ich gehen?…[6]
— Ich sag dar, du sollst gehen![7], — скрикнув гнівно Герман, котрому ставало чимраз прикріше і моторошніше слухати того гробового, тремтячого голосу.
Вірник, тривожно обзираючися, вийшов. Матій пильно слухав цілої розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вірника. Обличчя його ставало чимраз сумніше, чимраз більше понуре.
— Ну, що маєш питати? Кажи! — сказав Герман по його відході.
Матій підійшов ближче і сказав притишеним голосом:
— Коби но пан подивилися до своєї книжки, як там записано, до якого часу робив Іван Півторак у пана?
— А нащо ж тобі того? — спитав зачу́дуваний Герман.
— А так, я прошу.
