чали обзиратися за Матієм, почали допитуватися за ним, але його не було, — ніхто навіть серед загальної сутолочі не завважив, куди він подівся. І про вірника Мошка було немало бесіди, всі виділи, як він вийшов з Германової „канцілярії“, блідий, дрижачий, змінений, і як, обзираючися та поставкуючи щохвилини, поволікся долі вулицею.
— Що се все значит? Що сталося? — допитували самі себе ріпники і ламали собі голову над усім тим дивом, але ніхто не міг вияснити всього надокладь.
І дійсно, на око могло бачитися, що Герман подобрів, хоть було це тільки на око. Хто був би пильно придивився його рухам, виразові лиця і цілій поведінці підчас виплати, той би був помітив багато дечого, але найменше доброти. Ні, це не була доброта! Те отупіння й отуманення, ті непевні рухи, ті часті переливи обличчя, та задума і видима боротьба з собою, та дрож його рук, тусклість очей, натуга цілого тіла, з якою він держався просто, той прибитий, уриваний голос, — усе це значило щось зовсім інше, ніж доброта. Якісь темні почуття будились у Германовій душі, клубилися і перли на світ, підмулювали його силу і гордість, а Герман з крайньою натугою давив їх, здержував, не давав їм запанувати над собою. Він сам не знав ще ясно, що йому хибує, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу перед усім і перед кождим. Особливо страшила його найближча ніч, якийсь голос шептав йому, що вона не мине для нього добре.
— Тьфу, лихо якесь! — прошептав сам до себе Герман, коли виплата скінчилася, і робітники розійшлися. — Я якийсь слабий, це певно… щось мені недобре! Треба завтра вертатися до Дрогобича, бо тут у цій проклятій ямі, годі видержати. Десь на кождім кроці тобі дідьча мати пхає всяку погань перед очі! Але що за чорт, що все мене нині так дражнить, так допікає? Я певно дуже хорий! Треба буде зараз завтра піти до доктора, то єдина рада!
В тій хвилині прийшла служниця і покликала його на вечерю. Герман звідався, що робить Ґотліб.
— Спит, ще від обіду ані на хвилю не будився.
— Може б його збудити до вечері? — спитав Герман.
— Та нащо? Він і так змучився, най си відпочине. А якби збудився вночи і захотів їсти, то я 'му лишу вечеру!
— То най і так буде! — сказав Герман і пішов вечеряти, все ще роздумуючи над тим, що́ таке з ним сталося, і що́ б тут йому робити.
