Ніч. Звізди горять та мигкотять над сонним Бориславом. Холодно. Повітря прочистилося, прояснилося, ген на далеких тустанівських пастівниках залягла мряка. Гори дрімають у тіні, крізь величну тишу, не переривану гамором людської недолі та людського приниження, чути тільки глухі, неясні прориви якогось глибокого шуму, мов дихання сплячої природи.
Герман спав твердим сном, заколисаний не так супокоєм думок або втомою по денній праці, як радше ситою вечерею, яку залив порядною порцією різних упійливих напитків. Герман не любив упиватися, але ж нині треба було покріпити свою силу, треба було запити щасливу нахідку нової матки, треба врешті „заморити червяка“, що без перерви вився в його нутрі, без перерви шпів і прожирав його супокій. Сідаючи до вечері, він почув якусь таку спрагу, що йому навіть тяжко було діждатися, поки служниця не поприносила наладжені з Дрогобича пляшки з вином та різними лікерами. Чим більше Герман пив, чим швидше грала в нім кров, чим прудше шибали різні думки, тім більше чув потребу нового жару, забуття, потребу розплистися в ніщо, аби тільки розплистися любо, лагідно, легенько… Його обличчя налилося кров'ю, очі блищали, руки мимоволі підмітувалися на столі, язик починав лепетіти щось без зв'язку і думки, — служниця ледве-ледве завела його до його кабінету, де вперед ще приладила була і постелила ліжко. Потонувши в пухових подушках, Герман ще хвилину обертався, лепетів, силувався навіть думати, але в його голові все помішалося, все гнало і перло кудись, мов вода через лотоки, коли за одним разом повіднимати всі шлюзи і всі затвори. По хвилині він утих і заснув мертвим сном.
Але ні! Хто це казав, що Герман спить, що Герман п'яний! Ні, він зовсім не п'яний, він не спить! Може бути, що колись… Він нагадує навіть, що бу́в такий вечір, — він пив багато, напивався жару і отяжів. Але тепер він легкий, такий легкий, що летів би кудись у даль, у той синій, усміхнений безмір, що над ним так любовно мріє! Він тепер щасливий, зовсім щасливий, щасливий, яким іще ніколи не бував! Довкола нього зелень, цвіти, криштальні води, шумлять гаї, в далі фантастичними контурами рисуються рожево-червоні скали, — ох, це не Борислав, це не та проклята западня, що душила його затхлим повітрям і смердячою заморокою. Тут чисто, ясно, весело, ох, як весело! Герман віддихає повними
