і не бачив нїякої иншої цїли перед собою, а для самого дїла, для оказаня своєї сили й зручности він працює далї. Аби щастє вхопити в свої руки! Та я надїю ся, що й ти раз засмакувавши набереш охоти до дїла.
— Нї, нїколи не наберу! — мовив Дувідко. — Нудно се все. Тай по що? По що менї бути богатим?
— Щоб панувати над людьми. Щоб бачити, як вони хилять ся перед тобою, готові віддати тобі на услуги свою силу, свій розум, свою науку, щоб тілько запопасти твоєї ласки. Ти ще не розумієш, сину, яка се роскіш — почутє своєї сили, в тій певности, що як я захочу, так воно й станеть ся, хоч би там люди надривали ся й гибли для мене.
— Ґоїв не жаль, — мовив Дувідко мов із задуми. — Вони брудні й вонючі.
— То би ще байка, що брудні. Гірше те, що дурні. То єсть, для них гірше. Ади, як вони лїзуть у ями і гадки не мають, і задоволяють ся мізерним заробітком, який тут же зараз і пропивають. А моглиб були давно робити се для себе і доробляти ся капіталів. Адже се їх ґрунт був. Вони бачили, як із нього скрізь виступає кипячка, і кляли його тай кляли свою долю, що їх посадила на такім ґрунтї. А придивити ся до тої мази, довести її до вартости — борони Боже! Сотки лїт вона була для них лише завадою. А тепер бач, вона ожила і їх поперед усього змела з землї. Вони попродали свої ґрунти за пів дармо, пропили гроші, а тепер як непишні йдуть у нас шукати заробітку. Земля, їх земля мстить ся на них, проковтує їх день за днем. І менї не жаль їх. Дурному так і треба.
