Оттак розмовляючи вони під захід сонця вийшли аж на Волянку, де стояв головний Германів маґазин, була контора і в нїй сидїв завідатель Германових копалень. Власне почала ся виплата робітників, що купами приходили з ріжних часток, весело гуторячи, звичайно від пробуваня в атмосфері лепу, воску й кипячки від ніг до голови чорні як дїдьки. В канцелярії був натовп, ішов гармідер і брязкіт дрібних гроший; ждучи своєї черги юрба робітників стояла перед дверима канцелярії і гомонїла.
— Добрий вечір вам! — промовив Герман наближаючи ся до них. — Ну, що чувати?
Робітники поздіймали капелюхи, та зараз же й повкладали їх на голови. З жидом вони не церемонили ся, говорили сьміло, не так як з першим лїпшим паном.
— Та гаразд би було, — сказав один із них, — коби в ямах безпечнїйше було. А то йде чоловік до неї тай свого житя непевен.
— Ну, що я на те пораджу? — мовив Герман.
— Треба би міцнїйше цямбрувати ями.
— Я вже наказав. Тут заложимо варстат, нехай роблять цямрини, кілько треба.
— А инші жиди й слухати не хочуть про дощані цямрини.
— Бо капцани, — згірдно мовив Герман, — боять ся кошту, а про людську безпечність їм байдуже. А я не хочу, аби в моїх ямах люде дусили ся та гибли.
— Дай вам Боже здоровлє, пане Ґольдкремер. Ми у вас не маємо кривди.
Обступили його зі всїх боків, пішли жарти та оповіданя. Дувідко тимчасом пішов далї
