Герман перелякав ся і кинувши ся до сина затулив йому рот:
— Та чи ти здурів тай голосно признаєш ся? Хочеш, аби тебе арештували за підпал? От іще дурень!
— Овва, що менї зроблять! Я собі для забавки, — мовив Дувідко здвигаючи плечима.
— Алеж живі люди! Посиротив дїти! — мовив Герман.
— Овва, яка шкода! Що вони варті всї на купі? Менї їх не жаль. А варто було подивити ся, як вони побудили ся серед огню і мов безумні кидали ся на всї боки. Один ослїплений полумям просто бовтнув ся в горючу яму. Ха, ха, ха! Се був вид, якого не забуду нїколи.
Та Герман ще раз затикаючи йому рота потяг його з собою до касина і не чекаючи вечері сїв із ним на візок та почав що духу гнати до Дрогобича. Коли виїхали за Борислав, він оглянув ся і бачив ще лиш огняні недогарки кошари. Полумя погасло. Він зацмокав і обертаючи ся до сина сказав:
— Ну, чи не збиточник ти? Адже як би хто почув, що се ти зробив, то не богато й хибувало би, щоб і мене з тобою кинули в той огонь. І що б було тодї?
Дувідко здвигнув плечима і почав свистати.
