валить їх бідне, сумирне село і зруйнує до тла їх і їх дїтий! А тим менше знали й гадали вони, що та потвора, то зовсїм не трупи давнїх рицарів, а отся гидка, чорна, вонюча ропа, що тепер випалювала їх сїножати, а швидко мала розійти ся по всїм сьвітї прочищеною нафтою, тисячам на зиск, тисячам на втрату, а їм самим на горе та на руіну!
Либацькі часи! Герман і доси згадує про них з уподобою! Він швидко привик до поганого сопуху ропи, і навіть полюбив його, коли переконав ся, що з тої ропи пливе його заробіток. Цїлими днями, від ранньої весни аж поки не настануть осїннї холоди, він чапить було над своєю дучкою та водить своїм обмащеним квачем по поверхнї брудної води, якою вона заповнена. Під його руками коновка за коновкою наповняєть ся ропою. Він либає й дивуєть ся, відки береть ся та мазь, що розливає ся по водї широкими перстенями і грає всїми барвами веселки. Він пробував копати глубші ямки, в надїї, що може добуде жерело тої мази, але нї, жерела не було, замісь мази підходила вода, а по якімось часї — бач, на поверхнї води показували ся знайомі перстенї дивного олїю! Герман часто говорив про се з либаками, та се були тупі голови. Їм байдуже було до того, відки що бересь, аби лише плило в їх кишеню. Він заговорював із селянами, що инодї бачучи либаків на своїм полї заходили до них, глядїли на їх роботу або й заборонювали їм порати ся тут і змушували забирати ся далї. Герман, привикши в Губичах поводити ся з селянами, не лякав ся їх сердитого виразу та вислову, заговорював їх гнїв жартами, задобрював сердитих пачкою тютюну
