Герман Ґольдкремер устав нинї дуже злий. Він усе такий, кілько разів йому лучає ся ночувати в Бориславі. А лучаєть ся се що тижня раз, у пятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу і виплатити ріпникам. Герман Ґольдкремер, хоть маєток його доходить до мілїона, нїколи не звірює чужим очам надзору, анї чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичи своя камениця, порядна, нова, ясна, — сказати не жаль. А тут приходить ся йому ночувати в деревянім домику, серед маґазинів, завалених бочками кипячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, усе таки найпоряднїйший і найкрасше положений на весь Борислав, — але знов дарма річ рівняти його до дрогобицьких будинків. Хоть стїни білі і вікна ясні, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні маґазини та ще бруднїйші помешканя людські. Нї зелени сьвіжої, нї виду всьміхненого не побачиш. Повітрє задушливе, загусле від нафтового сопуху; у Германа від него за кождий раз голова крутить ся, немов від дурицї. Та ще й люди, що снують ся навкруги його помешканя поміж
