— А так — јак бачите! каже Мирін. — Хто записаниј „в компут,“ — тој до віку вільниј, і сімја јого, нашчадки јого на віки вільні; а хто не записаниј, — тому генераловим бути!…
Јак почули таке пісчане… батечки! Шчо б јого дати, јак би јого зробити, шчо б тільки записаним бути?.... На льудіх і смерть красна. А то — јак таки: одного села льуде, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили..! а тепер: одні — вільні; другі — невільні!!! Одні записані в јакись „компут;“ другі записані (не даром він писав!)… за генералом!… Хто ж туди записаниј? хто сьуди?… Хто розбере?… Біда та ј годі!
Генерал розібрав. Не дурно ж він терсьа шчось з місьаць у Гетманському — оббивав у старшини пороги; не даром својіми ногами обходив кожну хатку в Пісках…
Шчо це за знак: то пісчан розгонили, а це віјт по селу біга — загадује на завтра усім хазьајінам до церкви збіратись? „Уже впјать јакась новина! “ міркујуть пісчане. А про те посходились.
Рано шче. Сонце тільки шчо схопилосьа, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав јому виспатись. Аж душно пісчанам… Стојать вони на цвинтарі, гомоньать… Коли, трохи згодом, на шльаку шчось закуріло… зателенькав голосниј дзвінок… Серце в кожного на хвилинку стало, а далі — дужче затіпалось… Попритихали всі; послали очі на шльах… „Тпру-у!“ Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто пријіхав, і кожен посувавсьа вперед својіми очима побачити.
З повозки вискочив генерал, јак слід генералові: в мундирі, в палетах, срібниј појас з кінцьами стьагував
