тьушкоју, шчо б одправив молебень. Батьушка побојавсьа, — не пішов. Трохи по троху пісчане закричали, загвалтували, шчо вони льашкові до віку не покорьатьсьа, шчо від льахів діди та батьки јіх тікали сьуди на слободи, а тепер льашків сьуди насилајуть панувати! Може б шче довго гвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…
Порозгоньали јік по домівках. Јак схарапужена отара, — кинулись вони в-ростич… хто куди! Де-хто в другі села; инчі в ліси та болота; а де-јакі аж на піч позалазили… Такиј сум, наче на село божа кара впала, або татарва најшла… На дворі більше жінок видно; а чоловіки, јакі були дома, бојалисьа з хати ј носа виткнути. Кожен сидів, — јак тој кріт у норі…
Такиј переполох — генералові на руку ковінька. Він ходив з хати в хату — робив усьому својому добру перепись. Лејба на пальчиках тихо слідкував за паном, јак вірниј собака за стрільцем. На ніч појідуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пісках. Пише, та ј пише…
Поки генерал переписував своје добро, справивсьа ј Мирін.
Тижнів там через два, чи шчо, вернувсьа він до дому — засмалениј сонцем, увесь прибитиј пилом.
— Не журись, сину! скрикнув стариј, увіјшовши в хату, забув і поздоровкатьсьа. — Ось тобі — на! Поки світа сонцьа, козаком будеш… А ті, шчо не слухали мене, дурного, — хај тепер, јак сами знајуть! — Та ј віддав синові до рук бумагу.
Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувсьа, ј вольу приніс! Тепер јіх ніхто не присилује ні паншчиноју, ні чиншем…
Јак же довідались про бумагу пісчане, — давај у вечері, крадькома, до Мирона бігати:
— А шчо?… А јак?…
