Мотрьа обхопила јого шију обома руками, та так і повисла, — за сльозами світа не бачучи…
— Та годі вам, мамо!… Не журітьсьа: ја не пропаду! — Він висвободивсьа з закльаклих рук старојі матері, — давај прошчатись з братами.
От, уже построіли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан; старші скомандували…
— Прошчајте!…
— Оставајтесь здорові!…
— Хај вам бог помогаје!…
— Шчасливо!…
— Прошчајте, мамо!… казав Максим, проходьачи поуз матір.
— Постој, сину!…
Мотрьа підскочила, сунула Максимові в руку грошеј…
— Спасибі, мамо!… сказав Максим, і гроші, на ходу, заховав у кишеньу. Прошчајте… подьакујте батькові, шчо в москалі віддав!…
— Ша-нуј…сьа… про… шчај… си…
Мотрьа не договорила. Та ј Максим нечув: він був уже далеко…
Вернулисьа сельане до дому. Вернуласьа ј Мотрьа з синами — заплакана, убита горем… Іван ходив по хаті хмуриј, јак осіньньа темна ніч. Він ні на одного сина не гльанув, не обізвавсьа. А јак вони пішли з хати, тоді до Мотрі:
— Ну шчо… пішов?
— Провела…, каже Мотрьа, заливајучись сльозами.
— Шчо ж він?…
— Нічого…
— А оддала?…
— Оддала…
— Шчо ж?…
