— чи правда тому? Та син уже повернувсьа ј пішов прьамо до загороди.
— Не гајсьа ж, жени корову напувати, бо треба шче колись јіјі ј дојіти! з докором гукнула мати вже з сінешних двереј.
Син не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одвјазав од јасел кобилу, — погнав до водопоју. Хутко погнав, хутко ј назад вернувсьа. Позаганьав у загороду худобу, набрав оберемок свіжојі трави. Зелена трава нагадала јому зелену керсетку; заманьачила ніби знајома постать… Він мершчіј кинув у јасла оберемок… јому здалосьа, шчо з-під трави заблишчали, мов дві углини, двоје чорних очеј… „Згинь ти, марьуко!“ скрикнув він, випростујучи з трави руки. „От, причепиласьа!!“
Швиденько заченив загороду, пішов у хату.
Повечерьали мовчки. Польагали спати.
— Чи ви, мамо, не знајете: у москальа је дочка? — пита він, трохи згодом.
— У јакого москальа, сину?
— Шчо живе коло нашого польа хутором?
— Не знају, моја дитино. Знају, шчо була, — та, казали, либонь умерла. А шчо там?
— Та ја так питају… нічого.
Розмова увірваласьа. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не јде јому в голову. Душно јому, млосно, пече по-під боками, а в-вічьчьу — вона, та ј вона. „Пропади ти, навіженна!“ шепче він. Перевернувсьа з боку на бік, натьаг на голову рьаднину, — не спитьсьа, та ј годі… „Ні, вже не швидко ти діждеш, шчоб ја пішов на поле!“
