— Луципір! — зиркнула Галька: — сам напивсьа, налопавсьа, а дітім — то ј нема?!…
— Чому ви справді дітім не дајете? — обізвавсьа Чіпка до нејі.
Вона встала мовчки; достала недобитиј полумисок; всипала в јого галушок і поставила коло порога. Зза двереј висунулось двоје дітеј — чорні, замурзані, в јакихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони јакось соромливо позводили на грудіх чорними рученьатами, — бо застібок не було… Впали вони опукоју над черепком, запустили в јушку својі рученьата, витьагли по гарьачіј галушці, засичали, захукали, — ј стали жувати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не льубо було ј Порохові, бо він знову закричав на них. Діти з-під-лоба зиркнули на јого, ј налагодились шарахнути за двері.
— Не кричи, пјанице! — гукнула Галька не јого.
— Сидіть! — обернулась до дітеј.
Чіпці вже не јілосьа. Дојів Порох останьньу галушку, встав. Подьакував Чіпка Порохові ј Гальці.
— Іди ж тепер, та льагај спати! обізвавсьа Порох до Чіпки.
Вијшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сіньах льульки, пішов у хату, а Порох ходив шче довго по двору, смоктав льульку та спльовував…
Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качајетьсьа. Душно јому, варко; по жилах бігаје кров; гарьаче полумја пашить з рота; а в голові — одна думка ганьајетьсьа за другоју… То јому привиджујетьсьа вдача: земльа знову јого, він такиј радиј, і мати рада: не попустив свого! І Гальа јому льубенько ввижајетьсьа… Шчо не кажи, а Гальа дівчина гарна! От, јакби така жінка… Радіје Чіпка від однијі згадки… Аж-ось повіјало холодним вітром з другого боку… Нема землі!… проходивсьа дурно… марно втративсьа… Мати
